Олена Теліга

Олена Теліга. Ця жінка була унікальною: українкою по духу і за походженням, хоча і народилася в Російській імперії та спілкувалася довгий час російською. Завжди елегантною, тендітною і трохи ексцентричною. Її очі світилися цікавістю до всього, наївністю і мудрістю водночас. Вона була сама жіночність і незламний борець. Вона причарувала багатьох чоловіків, а віддала своє серце тільки одному. Вона знала, що таке багатство і не зламалася у бідності. Вона була однією з багатьох і єдиною у своєму роді.

Олена Теліга. Яскравий приклад того, як своїми діями відповідати сказаним або написаним словам. Як багато кому відомо, Олена Шовгенова (або Шовгеніва) народилася 21 липня 1906 року під Москвою. Свої перші вірші, написані ще російською мовою, Олена показувала небагатьом. У її сім’ї вже був поет – її брат, тому до творчості дівчини ставились несерйозно.

Переїхала до Києва лише на 12 році життя, але вже весною 1922 р. мігрувала до Чехословаччини. Саме там майбутня поетеса усвідомила на всі 100% процентів, що є українкою і що цим пишається. Як Олена розповідала потім, сталося це в один момент: “Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо, хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими “залізяку на пузяку”, “собачій язик”, “мордописня”… Всі з того реготали… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знаю чому. І я не витримала: “Ви хами! Та собача мова — моя мова!.. Мова мого батька і моєї матері!””

Після цього випадку почався «україномовний період» у житті поетеси. Рідною мовою для Олени була російська, але українську вона вивчала з особливою завзятістю. Одним з її вчителів став бандурист Михайло Теліга. Напевно з прізвища ви вже здогадалися, що саме йому вдалось підкорити серце веселої та незвичайної дівчини. А далі одруження і переїзд до Польщі. У Варшаві вона чим тільки не займалася: вчителювала, брала участь в кабаре, була навіть моделлю (як про це пише в одному з листів “Працювала в склепі (магазині) як модель, іноді по кілька годин стояла перед кравчинями і кравцями в одній комбінації”).

Звичайно, таку роботу Олена обрала не з власної волі. Потрібно було допомагати хворій матері. Але задумайтеся: Олена Теліга, відома поетеса з трагічною долею (як знає її більшість), була фактично однією з перших українських моделей. Можна тільки уявити, скільки чоловічих сердець полонила красуня, йдучи по подіуму. Друзі кажуть, що риси обличчя у неї були неправильні, однак це її не псувало – Олена була надзвичайно приваблива. Не залишав нікого байдужим і її шарм, через який її порівнювали з Гретою Габо. Завжди незмінна: висока, струнка і неодмінно у капелюшку. Напевно, саме через свою неординарність вона завжди була у центрі уваги (що неодмінно викликало заздрість у інших панянок). Станіслав Гординський згадував, що Олену часто критикували. Але ж «нецікавих жінок інші жінки не критикують»!

Після пишного весілля, Олена розпочинає активну діяльність: публікує статті та вірші у часописах, листується з українськими письменниками, видає власну збірку і дає прочухана карикатуристам, які мали сміливість поглузувати з неї. А тим часом Михайло ставав усе більш відомим як «Оленин чоловік», хоча це не перешкодило йому розділити долю своєї дружини. Яким сильним може бути кохання!

У жовтні 1941 українка повертається до Києва. Проте знову ненадовго. В лютому 1942 року її разом з чоловіком заарештували і розстріляли.

***
Гострi  очi  розкритi  в  морок,
Б’є  годинник:  чотири,  п’ять…
Моє  серце  в  гарячих  зморах,
Я  й  сьогоднi  не  можу  спать.

Але  завтра  спокiйно  встану,
Так,  як  завжди,  без  жодних  змiн,
I  в  життя,  як  в  безжурний  танок,
Увiйду  до  нiчних  годин.

Придушу  свiй  невпинний  спогад.
Буду  радiсть  давати  й  смiх.
Тiльки  тим  дана  перемога,
Хто  й  у  болi  смiятись  змiг!

***

Моя  душа  й  по  темнім  трунку
Не  хоче  слухатись  порад,
І  знову  радісно  і  струнко
Біжить  під  вітер  і  під  град.

Щоб  заховавши  мудрий  досвід
У  скринці  без  ключа  і  дна,
Знов  зустрічати  сірий  розсвіт
Вогнем  отрути  чи  вина.

Щоб  власній  вірі  непохитній
Палить  лямпаду  в  чорну  ніч
І  йти  крізь  січні  в  теплі  квітні,
Крізь  біль  розлук  —  у  радість  стріч.

БЕЗСМЕРТНЕ

Упало світло ліхтарів
На день конаючий і тихий,
Та перед смертю він зустрів
Посмертні свічі дивним сміхом.

І мабуть кожен з нас відчув
Той сміх, як переможну силу,
Як перенесену свічу
За межі схилу.

І це тому я, мов у сні,
Пішла серединою вулиць
І очі зустрічні, ясні,
Не глянули, а розчахнулись!

Та я минала всі вогні,
Мов світло не своєї брами,
Бо чула: ждане довгі дні
Вже йде з безсмертними дарами.

НЕПОВТОРНЕ СВЯТО

Гарячий день — і враз достигне жито
І доп’яніють обважнілі грона.
Він ще незнаний, ще непережитий
Єдиний день — мого життя корона.

І що це буде — зустріч, чин, екстаза?
Чи дотик смерти на одну хвилину?
Душа дозріє, сповниться відразу
Подвійним смаком — меду і полину.

А дивне серце — п’яне і завзяте
Відчує певність, мов нехибну шпаду.
Мій день єдиний! Неповторне свято!
Найвищий шпиль — і початок до спаду!

ЧОЛОВІКОВІ

Не цвітуть на вікні герані —
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.

І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі й стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.

Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому,—
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому.

І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій.

***
Моя душа й по темнім трунку
Не хоче слухатись порад,
І знову радісно і струнко
Біжить під вітер і під град.

Щоб, заховавши мудрий досвід
У скриньці без ключа і дна,
Знов зустрічати сірий розсвіт
Вогнем отрути чи вина.

Щоб власній вірі непохитній
Палить лампаду в чорну ніч
І йти крізь січні в теплі квітні,
Крізь біль розлук – у радість стріч.

А перехожим на дорогах
Без вороття давать дари
І діставать нові від Бога,
Коли не вистачить старих.

***
Ніч була розбурхана та тьмяна,
Вітер грав і рвав пом’яті струни,
Я пила самітньо аж до рана
Темну розпач — найгіркіший трунок.

А під ранок, зором помертвілим
Розгорнувши спопелілий морок,
Віднайшла я ненаправний вилом
На землі, на небі і в простораx…

Та в душі, як день слабий і сірий,
Прокидалась втіха блідолиця,
Щоб навчать її своєї віри:
У житті нічому не молиться.

ВІРНІСТЬ

Від сонця свят і непогоді буднів,
Щоб не змінилися безцінні фарби,
В твою скарбницю я складаю скарби
Які дає мені моє полудне.

Скарбницю ту ти залишив безжурно,
А я сховала у глибокий спокій,
Де інших пристрастей рвучкі потоки
Її не змиють у годину бурну.

Приходять люди й золоті пориви
Дають за скарби, що господар кинув, —
Та я не хочу за найвищу ціну
Віддати те, чим володіє Привид.

Так часом хтось у невимовній вірі,
Яку не вбити ні рокам, ні втомі —
Пильнує квіти у порожнім домі
І сум кімнат самітним кроком мірить.

Перед вікном шумлять, шумлять тополі
І захід сонця — мов кривава рана,
А на столі розкрита книжка Пана,
Що може не повернеться — ніколи.

***
Не треба слів. Хай буде тільки діло.
Його роби — спокійний і суворий,
Душі не плутай у горіння тіла,
Сховай свій біль. Стримай раптовий порив».

Але для мене — у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить. Зате, коли сміюся,
І сміх мій рветься джерелом на волю.

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце — в хуртовині сніжній,
Купати душу — у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.

ПОДОРОЖНІЙ

Ти — тільки випадковий подорожній
На запашнім, заквітчанім шляxу.
(Л.Могилянська)

I

Відпочинеш і підеш знову,
Що ж, заходь до мойого дому,
Щоб вином моїм рубиновим
Затопити дорожню втому.
Гостре щастя раптовим блиском
Мою душу до дна пропалить:
Не чужий ти, а свій і близький,
Це ж на тебе я так чекала!
В день звичайний розквітне свято,
Мов бузок запашний у січні,
І кохання, легке й крилате,
Я запрагну змінить у вічність.

Ти відходиш вже? Що ж, не плачу.
Не сумуй і ти, подорожній!
Хтось незнаний нам шлях призначив,
І покинуть його не можна.
Біль зламаю, а сльози витру,
В зимну ніч, на твої дороги
Тільки сміх мій весняним вітром
Буде бігти — тобі навздогін.

II

Догорає, попеліє дивне щастя…
Зажурився день — замріяний і млистий,
А думки мої, натхнені та квітчасті,
Опадають вересневим, жовтим листям…
Ось пішов собі звичайний подорожній,
Більш нічого. Навіть плакати не смію.
Тільки в душу безборонну і порожню
Сум летить непереможним, чорним змієм.
Прийдуть люди — не чужі, не випадкові, —
Буду жити і сміятися, як досі,
Хоч життя мого весняну, світлу повінь
Надпила — у перший раз — холодна осінь.

III

Ох, чому ж це серце б’ється молотом,
А уста мої — розквітла китиця?
І чому це полум’ям і золотом
Кожна річ в моїй кімнаті світиться?
Повернувся, хоч тебе й не кликала!
А слідом — весна моя заблукана,
І згорають у вогню великому
Всі закони, що були розлукою.
Знову осінь утікає злякано
Під травневою, рясною зливою:
Перший раз сьогодні я заплакана,
Не сміюся, бо така щаслива я!
Залишайся! Щастя вип’ю келихом,
Однаково, чи своє, чи вкрадене!
Буде шлях тобі без мене — скелистим,
А життя моє без тебе — зрадою.

ТАНГО

І знов з’єднались в одну оману
О, дивне танґо, — і сум і пристрасть.
Пливу на хвилях твого туману
Згубила керму, спалила пристань!

І б’ється серце, і гнеться тіло,
В твоїм повільнім і п’янім вирі —
Блакитне сонце мені світило,
А буде чорне, а може й сіре …

Чекає прірва на кожнім схилі —
Та сум і пристрасть манять так п’яно.
Пливти все далі, віддавшись хвилі,
Та завтра, вранці, під перший промінь

Зрадливе танґо, твого туману.
Мені не пристрасть туманна сниться —
Зоріє ясно в чаду і втомі,
О, світла ніжність, твоя криниця.

ПОВОРОТ

Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.

І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість.
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини гострі і щасливі!

Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря, тепле та іскристе.

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове… і до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти…

Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі — зимні чи ворожі —
І всі глибокі поміж ними межі.

І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.

Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти дорогою одною.

Заметемо вогнем любові межі.
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.

ПЛОМІННИЙ ДЕНЬ

День прозорий мерехтить, як пломінь,
І душа моя горить сьогодні.
Хочу жити, аж життя не зломить,
Рватись вгору, чи летіть в безодню.

Хоч людей довкола так багато,
Та ніхто з них кроку не зупинить,
Якщо кинути в рухливий натовп
Найгостріше слово — Україна.

І тому росте, росте прокляття!
Всі пориви запального квітня
Неможливо в дійсність перелляти,
На землі байдужо-непривітній.

Хочу крикнуть в далечінь безкраю
І когось на допомогу кликать,
Бо душа моя сьогодні грає
І рушає на шляхи великі.

Хай мій клич зірветься у високість
І, мов прапор в сонці, затріпоче,
Хай кружляє, мов невтомний сокіл,
І зриває рідних і охочих!

Все чекаю на гарячий подих,—
Геній людський, чи лише випадок,—
Щоб застиглі і покірні води
Забурлили водоспадом.

СОННИЙ ДЕНЬ

Безтурботність і світлий спокій…
Сонний день всі думки придушив,
Не шумлять дерева високі,
Теплий мох підбирає кроки,
І крім нас — ні душі.

Мрії, спогади — все згоріло…
Легко жить без великих хотінь!
Ніжно ранять промінні стріли
І зривають весняні крила —
У мережану тінь.

Але там, де берізка-пані
Шаль прозорий нам кинула в дар,
Всі думки колихнулись, п’яні,
І пориву зломить не в стані,
Піднялись аж до хмар!

Голос твій затремтів, мов птиця,
Під потоком палаючих слів
Про козацькі степи й станиці
І про все, що лише присниться
Не на рідній землі.

Поховалась в зелених травах,
Відкотилася казка проста…
Але кожне із слів яскравих
Обірвалось на душу мляву,
Ніби весла на став.

Сну нема! Ми б летіли в гори,
В височінь, аж на соняшний шпиль,
Бо під ним всю пекучу змору
Захлисне і напоїть море —
Чорне море — мов хміль!

ЧУЖА ВЕСНА

Десь, цілком недалеко, засліплює світло,
Десь ридають трамваї і мучаться авта,
Але тут, в синіх сутінках, тиша заквітла,
А за сонними вікнами блимає нафта.

Я піду, як звичайно, порожнім провулком,
Бо мене обійматиме вітер весняний,
Мої кроки і серце застукають гулко,
І тебе я зустріну, як завжди, незнаний.

Ти для мене чужий, не з єдиного краю,
А тому не затерти поплутані межі,
Тільки подмухів теплих розбещена зграя
Все б хотіла спалить у весняній пожежі!

А потім, серед ночі, в маленькій кімнаті,
Може, мріяти будеш про радісну близькість,
Тільки я мушу твердо й безжалісно знати,
Що не зродиться полум’я з вогненних блисків.

ЖИТТЯ

/Василеві Куриленкові/

Зловіщий брязкіт днів, що б’ються на кавалки,
І жах ночей, що затискають плач.
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.
Здається, падав сніг? Здається, буде свято?
Розквітли квіти? Зараз, чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім’ята,
Сліпа, безкрила — сунеться на дно.
А ти її лови, тримай, тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору
Тебе зустріне радісним — живи!
Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти
І підповзуть, мов нитка провідна.
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити,
Його пізнавши глибоко, до дна.

***
Усе — лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання — в запорошених оковах.

Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —
І варто буде жити чи вмирати!

Не бійся днів заплутаних вузлом,
Ночей безсонних, очманілих ранків.
Хай ріже час лице добром і злом!
Хай палять серце найдрібніші ранки!

Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.
В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться —
Лише по спеці гряне жданий грім
І з хмар сковзне — багнетом — блискавиця.

ЗАСУДЖЕНИМ

/Біласові й Данилишинові/

Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати — не битись, а спать
В ніч, коли у в’язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п’ять.
І коли приволікся заплаканий ранок,
Вас покликала смерть у похмурій імлі —
А тепер наші душі і топчуть, і ранять
Ваші кроки останні по зимній землі.

А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу
Розпалили ви знову — спаливши життя.
І мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,
Є для нас двох імен нерозривне злиття.

Над могилою вашою тиша і спокій,
Та по рідному краю — зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

Д.Д.

Наближається спогадів повінь…
В. Сосюра

Незнаний нам початок і кінець,
Не розуміємо таємну міру,
Коли життя сплітає у вінець
В незнаній черзі віру і зневіру.

На світлий день спадає чорна тінь
Зловіщих хмар, мов жалобний серпанок,
А зимну ніч, безсилу від тремтінь,
Бере в обійми полум’яний ранок.

Залізну силу, що не має меж,
Дихання Бога в сльози перетопить
І скрутить бич безжалісних пожеж
З маленьких іскор, схованих у попіл.

Але, буває, крізь вогонь межі
Минулі дні вертаються, як спогад.
Ми завтра знов не будемо чужі,
Цей світлий дар приймаючи від Бога.

МУЖЧИНАМ

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,
З якої ви п’єте: змагайся і кріпись!

І ми їх даємо не у залізнім гимні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.

Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін!
Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, —
Без металевих слів і без зідхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

НЕПОВТОРНЕ СВЯТО

Гарячий день — і враз достигне жито
І доп’яніють обважнілі грона.
Він ще незнаний, ще непережитий
Єдиний день — мого життя корона.

І що це буде — зустріч, чин, екстаза?
Чи дотик смерти на одну хвилину?
Душа дозріє, сповниться відразу
Подвійним смаком — меду і полину.

А дивне серце — п’яне і завзяте
Відчує певність, мов нехибну шпаду.
Мій день єдиний! Неповторне свято!
Найвищий шпиль — і початок до спаду!

***

Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом.
Не студить вітер уст – зігрівся коло них.
І радісно моїм тонким рухливим пальцям
Торкатись інших рук і квітів весняних.
Любов – лише тобі. А це її уламки.
Це через край вино! В повітря квіт дерев!
Це щастя, що росте в тісних обіймах рамки
Закрітої душі і рамку цю дере!
Щоб зяйвіну свою розсипати перлисто:
Комусь там дотик рук, комусь гаячий сміх.
Ось так приходить мент, коли тяжке намисто
Перлинами летить до випадкових ніг.

ЛІТО

Топчуть ноги радісно и струнко
Сонні трави на вузькій межі.
В день такий віддатись поцілункам!
В день такий цілим натхненням жить!
П’яним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, мов свіча, —
І тримтить схвильоване колосся,
Прихилившись до мого плеча.
В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить,
А душа вклоняєтся просторам
І землі за світлу радість – жить!
І за те, що стільки уст палило
І тягло мене вогнем спокус,
І за те, що замінить не сила –
Ні на що – твоїх єдиних уст!

***
Я руці, що била, — не пробачу –
Не для мене переможний бич!
Знай одно: не каюсь я, не плачу,
Ні зітхань не маю, ні злоби.
Тілки все у гордість замінила,
Що тобою дихало и цвіло,
А її тверда й холодна сила
Придушила тепле джерело.
Але навіть за твою шпуцруту
Стріл затрутних я тобі не шлю,
Бо не вмію замінять в отруту
Відгоріле соняшне – „люблю”.

БЕЗ НАЗВИ

Д.Д.

Не любов, не примха й не пригода, —
Ще не всьому зватися дано!
Ще не завжди ж у глибоких водах
Відшукаєш непорушне дно!

І коли Твоя душа восресла
Знову мчиться у осяйну путь,
Не питай, чиї натхнені весла
Темний берег вміли відштовхнуть.

Не любов, не ніжність, і не пристрасть,
Тільки серце – збуджений орел!
Пий же бризки, свіжі та іскристі,
Безімянних, радісних джерел!

***

Махнуть рукою! Розіллять вино!
Хай крикне хтось, хай буде завірюха, —
Ах, як я хочу віднайті вікно
У сірім мурі одностайних рухів!
А в тім вікні нехай замерехтіть
Чиєсь облічча – вперте і сміливе,
Щоб знов життя – на довго чи на мить –
Розколихалось хвилею приливу.
Щоб погляд чийсь, мов трунок дорогий,
Переплиснувся найсвітлійшим  плином,
Де очі інших, очі ворогів,
Не домішали яду, чи полину.
І в душній залі буде знов рости
Така дитинна й божевільна мрія:
Що задля мене, хтось зуміє йти
Крізь всі зневаги – так, як я умію.

НАПЕРЕДОДНІ

Олегові Ш.

1

Коли приходиш ніжниий і шумкий,
І дзвоном слів перетинаєш спокій,
Мені здається – весняних потоків
Пливуть бурхливі і ясні струмки.

Тоді вдаряють спінені думки
У таємничість непочатих років,
Куди пірве твої юнацькі кроки
Далений шлях – тривожний і стрімкий.

Так радісно тримать твої долоні
У цій кімнаті, де в низькім поклоні
Схилились айстри на овальний стіл,

Та все ж життя – це обрії далекі,
Це літаків непогамовний клекіт,
А у руках скажений скоростріл.

2

Не раз кажу: змагайся і шукай!
Вдивляйся в очі пристрастей і зречень!
І знаю я: в один затихлий вечір
До інших брам сягне твоя рука.

Щось захлисне, мов повінна ріка,
Моє лице і всі знайомі речі,
Бо щастя вихром упаде на плечі
Й закрутить дні мов крила вітряка.

Та ледве прийде кликане і ждане,
Ти кинеш все, щоб на гучні майдани
Піти услід за тисячами ніг…

І раптом пам’ять, мов натхненний майстер
Вогнем змалює золотавість айстер,
Овальний стіл і мій веселий сміх.

***

Усе – лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання – в запорошених оковах.

Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві грати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби –
І варто буде жити, чи вмирати.

Не бійся днів, заплутаних вузлом,
Ночей безсонних, очманілих ранків.
Хай ріже час лице – добром и злом!
Хай палять серце – найдрібніші ранки!

Ти в тінь не йди.Тривай в пекучій грі.
В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться –
Лише по спеці гряне жданий грім
Из хмар сковзне – багнетом блискавиця.

ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ

За вікнами день холоне,
У вікнах – перші вогні…
Замкни у моїх долонях
Ненависть свою і гнів!
Зложи на мої коліна
Каміння жорстоких днів
І срібло свого полину
Мені поклади до ніг.
Щоб легке, розкуте серце
Співало, як вільний птах,
Щоб ти, найміцніший, сперся,
Спочив на моїх устах.
А я поцілунком теплим
М’яким, мов дитячий сміх,
Згашу полум’яне пекло
В очах і думках твоїх.
Та завтра, коли простори
Проріже перша сурма –
В задимлений, чорний морок
Зберу я тебе сама.
Не візьмеш плачу з собою –
Я плакати буду пізніш!
Тобі  подарую зброю:
Цілунок гострий, як ніж.
Щоб мав ти в залізнім свисті
Для крику і для мовчань –
Уста рішучі, мов вистріл,
Тверді, як лезо меча.

ПЯТНАДЦЯТА ОСІНЬ
Ростиславові Д.

Чи ця вечірня непрозора синь,
Далекий дим, чи вогник папіроси,
Чи черевики мокрі від роси –
Щось нагадало неповторну осінь.
Похмурий ліс у вересневім сні
Здихає тяжко. Мов вогнисті птиці,
Над ним літають зорі навісні,
А він галуззям хоче відхреститься.
Тріщить багаття. Полум’ям їдким
Заслало очі. Чи мене хтось кличе?
Не бачу. Раптом… де я? Перед ким?
Чиє це в іскрах і вогні обличчя?
І хто ж це, хто, що у собі  з’єднав
Всю мужність світу? І невжеж не злочин
Таємну міць, хмільнішу від вина,
Мені війнути не уста і очі?

***
І чула я : мої дитячі дні
Тікають швидко, як малі ягнята,
Злітають вділ, ховаються на дні
А я не хочу бігти й доганяти.
Немов рослина в соняшнім вікні,
Яка нежданно вигнулась стрільчасто,
Я відчувала стрункість власних ніг
І гнучкість рук, що хочуть взяти щастя.
Незнана радість і незнаний сум,
Не розплиснувшись, — колихнули повінь.
Не буря ще – її далекий шум,
Ще не любов – передчуття любові.

ВІДВІЧНЕ

Н. Лівицькій – Холодній

Тремтить кохання на розквітлих квітах,
В зітханнях вітру і на крилах співу,
В сльозах пекучих, уночі пролитих,
В стрілі образи і в пожежі гніву.

Заходить сонце – і відзвук мелодій,
Які від віку вся земля гуркоче,
Гарячий погляд, мов сміливий злодій,
Нам краде серце поцілунком в очі.

Тисячоліття залишились з-заду.
Та в темні роки панування сталі,
Тобі, Кохання, золоту лямпаду
Ми схоронили непохитно сталі.

Хай не тобі ми віддались до смерти,
А іншій Пані – Рідній і Єдиній, —
Ніщо не зможе замінить, чи стерти
Твій образ у старій святині.

Душа горить – життя таке іскристе.
Забрати все! Себе віддати всьому!
Твоя ж святиня, мов незмінна пристань,
Нам в диких бурях буде тихим домом.

Минає час, щоб все могло зміниться.
Згубили лицарі колишню шпаду…
Тобі, Кохання Золота Царице,
Ми заховали вікову лямпаду.

Ніч була розбурхана і тьмяна,
Вітер грав і рвав напнуті струни.
Я пила самітно, аж до рана,
Темну розпач – найгіркіший трунок!

А над ранком, зором помертвілим,
Розгорнувши спопелілий морок –
Віднайшла я непоправний вилом
На землі, на небі і в просторах.

Та в души, як день слабий і сірий,
Прокидалась втіха блідолиця,
Щоб навчать мене нової віри :
У житті нічому не молиться.

КОЗАЧОК

Кожний крок – сліпуча блискавиця,
А душа – польовий буйний вітер.
Розгоряються уста і лиця
Неспокійним пурпуровим квітом.

Не піймаєш! Я – вогонь, я – вихор.
А вони спинятися не звикли!
Але раптом усміхнуся тихо
І в очах моїх заграє виклик.

А душа, розбещеністю п’яна,
Вип’е туги золоту отруту.
О, злови мене, злови, коханий,
Я так хочу біля тебе бути.

Бачиш – стіни зникли, мов примари!
Трави лізуть нам під закаблуки,-
А над нами рожевіють хмари!
Перед нами зеленіють луки!

Тильки зловиш, – радісно і в’юнко
Закручу тебе звитяжним рухом,
А з оркестри бризне поцілунків
Весняна, бурхлива завірюха.

***
Розцвітають кущі ясміну –
Грає сонце в височині.
Чи зустріну, чи не зустріну?
Чи побачу тебе, чи ні?

І куди б скерувати кроки,
Щоб тебе я змогла знайти?
Тільки бачу – іде високий,
Придивляюсь, чи то ж не ти?

І не вітряно, і не хмарно –
Все заповнить весняний сміх!
Цілий день я проброджу марно,
Незустрівши очей твоїх.

Та зате серед ночі, любий,
В весняному мойому сні
Поцілуєш мої ті губі
І щось тихо шепнеш мені….

ВІДПОВІДЬ

О, так, я знаю, нам не до лиця
З мечем в руках і з блискавками гніву,
Війсковим кроком, з поглядом ловця
Іти завзято крізь вогонь и зливу.

Ми ж ваша пристань – тиха і ясна,
Де кораблями – ваші збиті крила…
Не Лев, а Діва наш відвічний знак,
Не гнів, а ніжність наша вічна сила.

Та ледве з ваших ослабілих рук –
Сповзає зброя ворогам під ноги,
Спиває ніжність легендарний крук –
Жорстокий демон бою й перемоги.

І рвуться пальці, довгі і стрункі,
Роздерти звички, мов старі котари,
Щоб взяти зброю з вашої руки
І вдарить твердо там, де треба вдарить.

Та тільки меч – блискучий і дзвінкий –
Відчує знову ваш рішучий дотик,
Нам час розгорне звиклі сторінки:
Любов і пристрасть… ніжність і турботи.

СОНЯШНИЙ СПОГАД
Василеві К(уриленкові)

1
Мій чорний день хитнувся і розтанув
Гарячим сонцем спалений згори.
Це знову ти, ніколи не коханий
І завжди близький, спогадом гориш.

Ось я вдихнула чудодійний розчин
Ясного сміху, променястих слів,
І знов вернула на поля і площі
Своїх давно перейдених шляхів…

Де не було примар на виднокрузі,
Де на терезах вірної ваги,
Так, як тепер, моїх непевних друзів
Не відтягали – певні вороги.

2

День липневий жовточервоний,
І дзвінкий, мов веселий рій!
Чи ж не молодість наша дзвоном
Розлетілась від наших мрій?

У воді швидкі перегони,
Відпочинок на межах піль.
Чи ж не молодість наша двоном
Ударяла у срібло хвиль?

І від сонця цілком бронзові,
Заблукавши в зелену тінь,
Ми звірялись собі в любові
До героїв і до богинь.

3

Де ж ти смієшся, думаєш і ходиш
С незмінним сяйвом в соняшних очах?
Мій любий хлопче, знов нагрілись води
І спіє липень в теплих овочах.

ЗА КОРДОНОМ

Ех, в експресі світлому, блискучому
З головою у вікні за шибою,
Над річками полечу, над кручами,
Десь далеко, там, де щастя здибаю.

Біля станцій з паннами самітними,
Біля сіл з обвітреними стріхами,
У купе з лавками оксамитними
Понесусь, вагонами вколихана.

Там, де шини розлетяться стрічками,
Де реклами зацвітуть над стінами –
На двірці з очима електричними
На одну хвилиночку  спочинемо.

Так я мріяла. І ось під дощиком
Або душними, тяжкими ранками
Поміж сіл чужих і станцій дощатих
Їжджу я розбитими фурманками.

І під скрип піску попід колесами.
Під гудіння комарів і оводів
Світлим мріям про життя з експресами
Я справляю невеселі проводи.

***
Тільки вечір злітає на місто
І нема біля мене нікого,
Я збираю в єдине намисто
Всі слова, що почула від нього.

Хай назустріч ідуть мені люди!
Хай цілує непроханий вітер!
Все, що пише він, згадано буде
До останніх малесеньких літер.

Хоч на вулиці зимно і сніжно,
Хоч шумить надокучливе місто,
Я зберу обережно і ніжно
Всі ці згадки в безцінне намисто.

І намисто я це заховаю,
Покладу його глибоко в душу,
Бо воно найдорожче, що маю,
І його схоронити я мушу.

О, я знаю, життя – довге поле,
Будуть зустрічі, гарні години,
Та його не забути ніколи,
І для мене він буде – єдиний.

Інші зустрічі зникнуть спокійно,
Розлетяться, як дим той у комин,
А в душі буде жити постійно
Тільки він – найдорожчий мій  спомін.

П’ЯТИЙ ПОВЕРХ
(Емігрантське)

Так, завтра зрання та ж незмінна пісня,
Все те ж життя бездомних волоцюг.
І ще твердіше, ще міцніше стисне
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.

Та прийде вечір – завтра, чи позавтра,
Забувши втому, я не буду йти,
Я буду бігти й обминати авта –
На п’ятий поверх, де чекаеш ти.

І невідмінно – березень, чи грудень –
Все те ж питання й відповідь : «на днях».
Все та ж потіха : «Може якось буде»
Все так же в мозок – найгостріший цвях.

Та ось вже ніч. І на руці твій дотик.
Ясніє зір, відпочиває слух –
І так безжурно скинути турботи,
Як з голови мій чорний капелюх.

І покій наш – це передпокій неба.
І у казки я вірю знов і знов,
Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь,
Перепливає просто у вікно.

Ти знов веселий і юнацьким кроком
Обходиш покій – тут – і знову там.
«Буенос Айрес»! «Африка»! «Марокко»!
Так легко й дзвінко вимовлять устам!

***
Палить сонце, дощі , вітри,
У пісках поринає крок,
Серед ночі зловіщий крик
Залітає до нас в шатро.

«Відпливаймо»! – беру весло!
«Небезпека»? – не зложу рук!
Все разом – і добро і зло,
Все у двох – і пісок и брук!

А завтра зрання та ж незмінна пісня,
Все так же набік чорний капелюх
І аж до ночі не спаде, не звисне
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.

ЧОРНА ПЛОЩА

1

Це ввижається в ніч, ледве змучена пам’ять
Божевільних думок від вогню не хоронить,
І вони закипають, іскряться снопами,
Щоб пізніше застигнути  сріблом на скронях.
Тільки вранці, як вітер полоще
Звислі руки дерев і пропалені чола, —
Я лишаю її, чорну, стиснуту плошу,
І виходжу у світ – з синім небом довкола.

2

Сірий натовп, похмурий натовп,
І не очі, а темна муть.
Хтось зігнувся – камінь підняти,
Хтось зірвався – мене штовхнуть.
А один сковзнув по асфальті
І в лице мені засвистав.
Вчора він цілував мої пальці,
А хотів цілувати уста.
Сміх жіночий злорадно тріснув
І у горлі здушив мій клич.
Як же ж душно і як же ж тісно
В олив’яних кліщах облич!
Підгинаються,  в’язнуть ноги…
Очі п’ють безпорадну тьму…
Мить одна – і безсилий стогін
Розколише застиглу муть.

3
Мужні пальці торкнулись рук,
Хиже серце забилось поруч.
Знову тіло – напнутий лук,
Гостра радість стрілою вгору.

Відсахнулась на мить юрба,
Покотилось по ній потоком:
Не чіпати лише раба,
А такого цілиті в око!

На чолі твоїм темний знак,
Кров червона тече струмками,
Та тепер я за двох міцна
І за двох підіймаю камінь.

Не загинеш! За муром день
Ллється з неба вином гарячим,
І життя не стоїть, а йде
З гострим сміхом і гострим плачем.

Олив’яне лице юрби
Згине в сонці і блискавицях –
Тілки вітер нас буде бить,
По звитяжних, щасливих лицях!

***
Махнуть рукою!  Розiллять вино!
Хай крикне хтось — хай буде завiрюха,
— Ах, як я хочу вiднайти вiкно
У сiрiм мурi одностайних рухiв!

А в тiм вiкнi нехай замерехтить
Чиєсь обличчя — вперте i смiливе,
Щоб знов життя — надовго чи на мить —
Розколихалось хвилею припливу.

Щоб погляд чийсь, мов трунок дорогий,
Переплеснувся найсвiтлiшим плином,
Де очi iнших, очi ворогiв
Не домiшали яду чи полину.

I в душнiй залi буде знов рости
Така дитинна й божевiльна мрiя:
Що задля мене хтось зумiє йти
Крiзь всi зневаги — так, як я умiю!

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *