Євген Маланюк

Євген Маланюк (1897-1968)

МОНОМАХОВІ

«О, Мономаше,
Ти не навчай,
Що шастя наше —
Покора й рай…»
П. Филипович

Ти не знав, мій предобрий княже,
Що твій спадок спалахне в огні,
А колишню колонію нашу
Так розіпре монгольський гній.

Ти не знав, яка мертва отрута
В сім чувашським слові «москва»,
Бо інакше і хіжо і люто
Продзвеніли б твої слова.

До хозарських низин, до корня
Ти б пропік візантійську Русь,
Все страшне, все ганебне, все чорне —
Все, чим нині горю і кленусь.
1927

 *** 
«Et bercée aux lueurs d»un vague crépuscule,
Le pole attire â lui sa fidèle cité.»
Ф. Тютчев* 

Що Петроград і Ленінград, що кожне
Нове ім’я тому, що стало — гній?
Народжений з порожнього — порожній,
Осквернені простори — у вогні.

Хай зміцнював полярний вітер мертво,
Творя державу, як крижаний дім,-
Розтопить все й пожре вогненна жертва
І попелу не буде,- тільки дим.

Так, тільки дим їдким задушним чадом
Перед кирпатим богом тундр і пург…
Ось: світлий Юрій над забитим гадом,
Над тим, що називалось «Петербург».
1927

           БАТЬКІВЩИНІ 

Як до Тебе протоптати тропи?
В сивій млі спостерегти мету?
Чи ж пропалить синій жар Європи
Азії проказу золоту?

Ось мовчиш незбагнена, незнана,
Мов прозорий жовтень, нежива,-
Що ж Тобі — прокляття чи осанна? —
Мертві звуки, неживі слова.

Рівний простір в язвах позолоти
Залягає площиною піль,
Тільки часом — Твій єдиний готик —
Повстають жертовники топіль,

Перетявши безнадійний позем,
Вносячи мірило у безкрай,
Що завжди беззахисний на грози
Сумно мріє про майбутній рай.

13.10.1931

А СИН ПИТАЄ…

А син питає: як дійти? де шлях?
І просить рисувати все те саме:
Тополі, хату, сонячні поля,
Вітряк понад вишневими садами

І річку, що як стрічка, чи як спів
Пливе в хвилясту далеч…
Сину, сину,
Як з’ясувать, що шлях той -помста й гнів,
Що треба йти в незнане до загину.

А серце бідне ось крихке, як мак,
А нерви чулі й чуйні, як бандура… ‘
І все ж лише варяг, лише козак,
Міцний п’ястук, тугая вия тура.

І все ж із серця виллять треба мед
І полум’ям наллять його залізним,
Бо тьма, як мур. І чорний вітер дме
На тім шляху до давньої дідизни.

20.9.1940

МОЛИТВА

«Уродило руту, руту —
Волі нашої отруту.»
Т. Шевченко

Вчини мене бичем Твоїм,
Ударом, вистрілом, набоєм,
Щоб залишивсь хоч чорний дим
Над неповторною добою.

Хай безсоромні очі їсть
Тих, що живуть без сліз і честі,
Хто скинув і любов і злість,
Бо не під силу було нести.

Хто все зітхав — заснуть, втекти,
Сховатись за Мазепу й Крути,
Коли грозою йшли — віки! —
Над полем рути і отрути.

Твоїм бичем мене вчини,
Щоб басаманувати душі,
Щоб захитать і знову зрушить
Смертельний чар дичавини!
20.11.1933

ВЛАДА 

Вона виростає, як буря, як шквал,
Спадає мечем і пожаром,
Вдаряє кордоном у груди навал,
Нестерпним осліплює чаром.

Вона — як обіймів напруга п’янка,
Як пристрасті хвиля жагуча…
Та крицею твердне державна рука,
Бо глянь: під вершиною — круча.

Лиш крок, лиш несхоплена хиба, як мить,
Секунда полегші й перерви —
І серце порожнявою загримить,
Нитками потріскають нерви.

То ж хвилю на хвилю, удар на удар,
Однаково — сонце чи хмари.
Бо влада це — серце. В ній доля і дар,
І щастя пекуче, і кара.
20.VI. 1941

ОДНА ПІСНЯ

В кінці греблі
Шумлять верби…

Бува,  почуєш  пісню  і  спахнеш
Пекучим  болем  пізньої  любові  —
І  от  —  далечина  Твоїх  безмеж,
Твоїх  небес  нестриманая  повінь:
Пливе,  пливе  блакитна  широчінь,
Росте,  росте  співучим  колом  обрій;
Від  білих  хмар  лиш  смарагдова  тінь
Біжить  ланами,  лиш  вітри  недобрі
Напружують  свій  навіжений  чвал…
О,  як  забуть  Тебе,  єдину  в  світі!
Твій  зір  мені  ясніш  за  сонце  світить,
Твоя  далека  пісня,  як  хорал.
Моя  весна.  Моя,  моя  Земля,
Яке  ж  залізне  серце  муку  стерпить:
Оттут  в  недужих  мріях  уявлять,
Як  «в  кінці  греблі  шумлять  верби».
15.VIII.1928

СЬОГОДНІ
Ні! Не тропар і не псалом!
Не молитви, не плач до неба,—
Свячений ніж, стиснутий злом,
Свячений ніж — оце нам треба.

В жорстоку, хижу ніч життя,
В оцю страшну, страсну годину,—
Здуши гадюку почуття,
Забий, забий в собі людину!

Дивись, крізь язики заграв
Встає пожар, як Гонта, ярий,
І морок ночі розідрав
Міліоновий галас: Кари!

Катуй, ґвалтуй хижацький схід!
Жени орду в азійську далеч!
На спів осінніх панахид
Злетиться знову хижа галич,

І вкриє стерво вражих тіл,
І їй жахливій тиші ночі
Накаже грізний Азраїл
Ворожі видзьобати очі.

ДІВА-ОБИДА
Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати — мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?

Хто гвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п’яна і німа
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.

Мізерія чужих історій
Та сльози п’яних кобзарів —
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.

Під сонні пестощі султана
Впивала царгородський чар,
Це ж ти — попівна Роксоляна,
Байстрюча матір яничар !

Чаплінському — ясир кохання —
Це ти, безславна і лиха,
В Богдановій ятрилась рані
Вогнем образи і гріха.

Стрибати в гречку — тільки й щастя,
Щоб в корчах зради завмирать —
Це ти, пусте, неплодне трясця,
Ти, Пріська гетьмана Петра.

Звідціль черкаська твоя шатость
І рабська кров твоя звідціль,
І діти, мов дурні курчата,
І сліз — пісні, й бандури — біль,

І та розслабленість ледача
І серця, й розуму, і рук, —
Безсила насолода плачу
Безсоромно-плебейських мук…

Невже ж калюжою Росії
Завмре твоя широчина?
…А над степами вітер віє!
А в небі гуркотить весна!

А степ, гарматами пооран,
Тремтить від крові і кісток,
Та про бої віщує ворон,
Червлен тримаючи шматок.

Повстань, як древлє! Панцир з міді
Замінить лати й ганчірки, —
І знов дівоча стать Обиди
Звитяжно гляне у віки.!..

ОДНА ПІСНЯ
В кінці греблі
Шумлять верби. . .

Бува, почуєш пісню і спахнеш
Пекучим болем пізньої любови —
І от — далечина Твоїх безмеж,
Твоїх небес нестриманая повінь:
Пливе, пливе блакитна широчінь,
Росте, росте співучим колом обрій;
Від білих хмар лиш смарагдова тінь
Біжить ланами, лиш вітри недобрі
Напружують свій навіженний чвал…
О, як забуть Тебе, єдину в світі!
Твій зір мені ясніш за сонце світить
Твоя далека пісня, як хорал.
Моя весна. Моя, моя земля! —
Яке ж залізне серце муку стерпить:
Оттут в недужих мріях уявлять,
Як „в кінці греблі шумлять верби”.

***
Внук кремезного чумака,
Січовика блідий правправнук,
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.

І крізь папери, крізь перо,
Крізь дні буденні — богоданно
Рокоче запорозька кров
Міцних поплічників Богдана —

Тих отаманів курінних,
Що під гармати революцій
Уміли кинуть п’яний сміх
В скривавлене обличчя — муці.

Чия залізна голова
І з-під катівської сокири
Жбурляла в чернь такі слова,
Що їй мороз ішов за шкіру.

Хто в дикий вихор гопака
Втіляв життя назустріч степу,
Й чия упевнена рука
Зміцняла сивого Мазепу.

Коли ж в батуринськім огні
Держава рухнула, тоді-то
Вони взяли свячений ніж,
Залізняка майбутні діти!

Хай згинуло, хай загуло —
Вони лишилися, як криця!
І жадний примус, жадне зло
Їх не примусило скоритьсяі

Херсонські прерії — мов Січ,
А кобзарем — херсонський вітер,
І рідним був одразу клич:
— Вставайте! Кайдани порвіте!

Бо ж там тече козацький Буг
Й — не раз червоная — Синюха,
А я там весен вербний пух
І дух землі — з дитинства нюхав.

Як не калічила Москва,
Не спокушав її розгон той —
Та враз підвівсь, і запалав,
І з серця кров’ю крикнув Гонта.

…Даремно, вороже, радій —
Не паралітик і не лірник
Народ мій — в гураган подій
Жбурне тобою ще, невірний!

Ще засилатимеш, на жаль,
До Києва послів московських —
І по паркету наших заль
Ступати лаптю буде сковзько.

З ВАГОНУ
Немов розлука аж до скону.
Гірке весни чуже вино —
Минай за шибкою вагону,
Барвиста й буйна чужино!
Ти не згасиш жаги і спраги
Росою пишної краси,
Ні ненависти, ні відваги
Ти серцеві не додаси.
Воно голодним вовком виє,
Йому пустеля — вся земля..
І марно далеч блакитніє,
І сяють луки і поля.

ТРИНАДЦЯТА ОСІНЬ
Блакить останню сонно точить
На мокру землю листопад.
По оргії страсної ночі
Розтерзаний осінній сад
Зідхає важко. Пізня жертві
Під хижим вітром крутячись,
Прощаючи поблідлу вись.
Лягає жовте листя мертво.
І витліє на тучний гній,
І гній віддасть прозорі первйі,
Щоб знову травні, знову червні
Повстали в соняшнім огні.
І от згадалося на мить.
Між пурпурових заграв зради —
Безкрай. Згадались мимохіть
Тамті, криваві листопади.
Як падали між ржавих трав
На чорну землю (— „добре, сину!”),
Як вітер пестив і чесав
На мертвих головах чуприну.
І як без марних похорон,
Змордоване коротким бунтом,
Впивало тіло тлінний сон,
Злютовуючись з вогким ґрунтом.
… Згадалось. Теплий день на мить
Всміхається крізь зимну просинь…
Либонь тринадцятая осінь
В пустім саду оце шумить

***
Даремний дар твоя весна,
Твоя весна — смутна й невчасна!
Дзвеніла синню вишина
Така нестримано-прекрасна,
Співали квіти й дерева,
Шуміли, зеленіли луки…
Та хижий вітер поривав
В глуху далечину розлуки.
І з-поза обрію росли
Риштовань обриси могутні —
Там готувались грози злив,
Там вже громадилось майбутнє.
Вперед? назад? — Кругом вогонь!
І не сховатися, не вкрасти
Тонке тепло твоїх долонь
І лагоду м’якого рясту.

А СИН ПИТАЄ…
А син питає: як дійти? де шлях?
І просить рисувати все те саме:
Тополі, хату, соняшні поля,
Вітряк понад вишневими садами
І річку, що як стрічка, чи як спів
Пливе в хвилясту далеч…
Сину, сину,
Як з’ясувать, що шлях той — помста й гнів,
Що треба йти в незнане до загину.
А серце бідне ось крихке, як мак,
А нерви чулі й чуйні, як бандура…
І все ж лише варяг, лише козак,
Міцний п’ястук, тугая вия тура.
І все ж із серця виллять треба мед
І полум’ям наллять його залізним,
Бо тьма, як мур. І чорний вітер дме
На тім шляху до давньої дідизни.

А.D.МСМХХХIII
Ані шаблі, ані ножа
Не схрестити в останнім герці:
Та ж камінно-мертва душа,
Те ж безлюбе і чорне серце.

Вже нема хуторів і держав,
Тільки трупи в житах, тільки трупи
Та від хрипу крива іржа,
Що замкнула посинілі губи.

Може скажеш: зійде? проросте? —
Поміж ребрами хат, по дорогах
Диким зіллям здіймається степ
І регочеться з неба і Бога.

Диким, древнім, монгольським виттям
Необмежена далеч заводить.
Сірим попелом стало життя
Під огнем степової свободи.

Але сонце не згасло. Горить
Незворушене, байдуже-біле,
І освітлює тишу безсилу
Летаргічних століть.

СНИ
І
І вчора знову снилась Ти —
З пекучим зойком в тайні зору,
І степ, і села, і хрести
І свист херсонського простору.

Ішла розхристана й страшна,
Всміхалась божевільно-хитро,—
Опеченого чорним вітром
Обличчя зразу й не впізнав.

Навколо мертві площі піль
В шматках осіннього туману.
Пекучий піт, селянський біль,
Зітхав крізь землю тяжко й п’яно.

Ти йшла безвладна, як сліпа,
Єдиним сном, єдиним болем.
Ти йшла навік проклятим полем,
Й до стіп чорнозем прилипав,

До стіп поранених… Мій крик
Завмер у горлі згустком крові,
А Ти й не глянула в мій бік,
Стиснувши ще міцніше брови.

А Ти — байдужа і чужа —
У чорний степ пішла… шукати…
І зір різнув вогнем ножа,
І зір Твій не схотів пізнати.

ПСАЛЬМИ СТЕПУ
Кривавії зорі світ повідають…
Слово о полку

Лежиш, скривавлена і скута,
Мов лебідь в лютім полоні.
Яка ж страшна Твоя покута!
Які глухі, жорстокі дні!

Міцна, як смерть, Твоя в’язниця,
В ній морок смороду і мла.
Невже ж Тобі ще може сниться,
Що вільна Ти колись була?

Що над ланів співучим злотом
Ти билась крилами в блакить?
А тут терпінням і скорботам
Життя віддало кожну мить.

А тут все тіло пражить сором
Гостріш, ніж біль найгірших кар, —
Коли Тебе розпусним зором
Нагую огляда владар.
2.
Ні, Ти — не мати! Шал коханки
У чорнім полум’ї коси,
В обличчі степової бранки
Хміль половецької краси.

В очах звабливий морок ночі —
З них кличе, кличе глибина,
А в диких рухах ще регоче
Ніким не займана весна.

Тебе б конем татарським гнати,
І — тільки просвистить аркан —
Покірливо підеш сама
Ти З лукавим усміхом у бран.

Привабливо-безсила й гарна —
Осяєш Ти чужий намет,
І хижий хан буде безкарно
Впивати уст отруйний мед.

Та хутко скінчиться відрада:
Засне він стомлений, в тобі ж
Прокинеться кривава зрада
І стисне віроломний ніж…

Блиснуть у тьмі вовчиці очі —
Лиш горло кров’ю захарчить,-
Ти в море степової ночі
Впірнеш русалкою умить.

І знову чарівне обличчя
Закриє половецький степ,
І знову ніч очей покличе —
Тебе спіймать, схопить Тебе б!

Тебе б конем татарським гнати,
Поки аркан не заспіва!
Бо ти ж коханка, а не мати,
Зрадлива бранко степова!
3.
Хижі птиці летять зі Сходу
На червоному тлі пожеж, —
Бачу, бачу Твою Голготу
І звідціль, з моїх мертвих меж.

Скитський вітер гуляє й нині,
Як тоді, пам’ятаєш Ти?
А степи Твої знов — пустині,
Хіба тільки нове — хрести.

Проорало глибоким плугом,
Кров’ю сіяв новий сіяч, —
Дике жито прийдеться другим
Тяжко жати під спів і плач.

Дике жито! Криваве жито!
Поховай же страшний наш слід, —
Серцем спаленим — все пережито
В апокаліпсі хижих літ.
4.
Прости, прости за богохульні вірші,
Прости тверді, зневажливі слова!
Гіркий наш вік, а ми ще, може, гірші,
Гіркі й пісні глуха душа співа.

Під грім гармат, під вітру подих дикий
Гула дудонь з-під варварських копит, —
Ми не зазнали іншої музики
І інших слів в вогні залізних літ.

Десь мудрим сном в архівах спали книги,
Ми ж з них хіба палили цигарки.
Піврусини, а напівпеченіги —
Наш навіть сміх був хмурий і гіркий.

Тож не дивуйсь, що, визволившись з брану,
Ти, зранена, зустріла нас, синів,
Що в дикім захваті ятрили кожну рану
Шершавими руками дикунів.

Що в дикій пристрасті — Твоє тулили тіло,
І кожний рвав до себе і радів,
А кров текла… І Ти захолоділа
В палких руках закоханих катів.

Тепер, коли кругом руїни й вітер,
Я припадаю знов до Твоїх ніг, —
Прости, прости, — молю, невтішний митар,
Прости, що я — останній печеніг.

Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бо й Ти — не мати, бранко степова!
З Твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.

ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ
1
Чужі: й земля, і небо тут, і люди,
І місяця золотосрібний ріг.
Життя давно, як божевільне, блудить
По манівцях заплутаних доріг.

Десь кревний край кона в останній муці,
Дикун над ним заносить ятаган,
А він скажений біль терпить, як Муцій,
І крапле кров росою з чорних ран.

Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить
Безглузда путь і хто остереже?
Чужа земля, чужі похмурі люди —
Й саме життя, здається, вже чуже.
2
Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх.

Все сниться гук весни і вітер,
Веселий вітер світлих літ.
А тут — молюсь, убогий митар,
Шукаю Твій вогненний слід…

Hi! He знайтиі Ніхто не знає.
Ніхто не чув Твоїх плачів.
Біля всесвітнього Сінаю,
Як завше — золото й мечі.
3
Десь сіре поле в чорних круках,
Що пророкують: «Кари! Кар!»
А я тут, на чужинних бруках,
Чужий — несу чужий тягар.

А я на полум’ї розлуки
Назавше спалюю роки,
І сниться степ Твій, сняться луки
І на узгір’ях — вітряки.

Там свист херсонського просторуї
Там вітер з кришталевих хвиль!
А тут: в вікні опустиш штору —
І п’єш, самотній, смертний біль.
4
Несу отут страшний свій іспит
І знаю, що життя мине.
І мати, сидячи на призьбі,
Вже не вичікують мене.

Давно Євгена поминає
За упокій старенький піп,
За весною весна минає
Під запашне зітхання лип.

Все далі висиха Синюха,
Й линя її весела синь,
А вітер заголосить глухо
І пролітає вдалечінь.

Сиріє стріха під дощами,
Вже хата стала нетривка,
І мати слухають ночами
Бронхітне гавкання Бровка.
5
По яких ще дорогах шукати причинної долі?
Перекотиполем блукати в яких степах?
Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю,
Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.

Заховала перекупка-пам’ять всі сни глибоко,
Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі,
Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій
Після чарки отрути влітає сонячний чміль[1].

І ось все забуваю, і все зникає в сутінні.
Зостає лише рівний профіль і зоряний зір,
Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння:
Всі принади Твоєї страшної краси.

ОДНА ПІСНЯ
В кінці греблі
Шумлять верби...

Бува, почуєш пісню і спахнеш
Пекучим болем пізньої любові —
І от — далечина Твоїх безмеж,
Твоїх небес нестриманая повінь:
Пливе, пливе блакитна широчінь,
Росте, росте співучим колом обрій;
Від білих хмар лиш смарагдова тінь
Біжить ланами, лиш вітри недобрі
Напружують свій навіжений чвал…
О, як забуть Тебе, єдину в світі!
Твій зір мені ясніш за сонце світить,
Твоя далека пісня, як хорал.
Моя весна. Моя, моя Земляї
Яке ж залізне серце муку стерпить:
Оттут в недужих мріях уявлять,
Як «в кінці греблі шумлять верби».

***
Ми за життя горіли в пеклі —
О, незнищенна міць огнива!
І лиш на серці цим запеклім
Кров запеклася чорним гнівом.
Ми переходили всі кола —
О, жоден Дант того не бачив!
І лиш стискали видноколо
Густі пожежі гайдамачі,
І лиш кружляли чорні круки,
Щоб видзьобать незрячі очі…
Ми перейшли всі кола муки —
І ось прозріли. В пітьмі ночі

ЛИСТ
Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель,
Батьківщино моя, Батьківщина німа!
Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі
Мстить, нагадуючи, що Тебе нема.

А пусті, нескінченні, бездонні ночі,
А ворожі, навіки вже страчені дні,
Коли марно палаєш, а ворог регоче,
А доба ось гримить у залізі й вогні.

І от знову дощі. Не дихнеш, не промовиш
Крізь завісу просторів у скудний мій день
Ані леготом піль, ані квітом любови,
Ані шумом топіль, ані вітром пісень.

Та у муках ночей, під нещадними днями,
За безкрилим триванням цих згублених літ
Виростає ось мудрість, важка, наче камінь,—
Одинокий безрадісний плід.

ІСХОД
Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.

Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: На Захід…
На Захід… На Захід…
І услід — реготався Схід.

Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?

***
Кожен день тут проходить пустельний і легкий,
А Ти — там, за горами й ярами гориш.
Не поможуть ні подорожі далекі,
Ні чужа далечінь, ні весна, ні Париж.

Заспокоїти серце? Та чим же? Та як же?
Научи мене кров’ю Твоїх молитов!
Не поможе ніхто. І не буде інакше.
І з сльозами моїми змішаю питво.

Що мені телефоти, версалі, експреси?
Нащо грім Аргентин? Чудеса Ніагар?
Сниться синя Синюха і верби над плесом,
Вільний вітер Херсонщини, вітер-дудар.

Сниться гомін дубів прадідівських та річка,
Бідна хата та тепла долоня сестри…
Тільки б рідного поля зворушлива стрічка!
Тільки б сіра солома прабатьківських стріх!

МОЛИТВА
Уродила рута, рута —
Волі нашої отрута
(Т.Шевченко)

Вчини мене бичем Твоїм —
Ударом, вистрілом, набоєм,
Щоб залишивсь хоч чорний дим
Над неповторною добою.

Хай безсоромні очі їсть
Тих, що живуть без сліз і чести,
Хто скинув і любов, і злість,
Бо не під силу було нести.

Хто все зітхав — заснуть, втекти,
Сховатись за Мазепу й Крути,
Коли грозою йшли — віки! —
Над полем рути і отрути.

Твоїм бичем мене вчини,
Щоб басаманувати душі,
Щоб захитать і знову зрушить
Смертельний чар дичавини.

БІОГРАФІЯ
1.
Завжди напружено, бо завжди — проти течій,
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так, без шляху, без батька, без предтечі.
Так — навпростець — де спалює мета.

Все чути. Всім палать. Єдиним болем бути,
Тим криком, що горить в кривавім стиску уст,
І знать, що випало — загаснути забутим,
І спомином кінця — кісток народних хруст.
2.
Так вийшовши з глухого степу,
З зітхань страждальної землі,
Вирізьблюю німий життєпис
На дикім камені століть.

Так конструюю вічний образ
На сірім цоколі часу,
І мудрість протина, як кобра,
Гадючим зоренням красу.

І розраховує, й шепоче,
І виміряє кожен крок,
Лиш електричне колють очі
Крізь все мереживо морок.

Заплутуюсь густіш і гірше
Під діямантовий гіпноз,
І тільки бачу — камні, вірші,
І тільки чую — гул погроз.

І все боюсь: скінчиться термін,
А я не скінчу завдання
І попливу один, без керми,
У тьму вмираючого дня.
3.
Мушу випити келих до краю —
Полиновий мед самоти,
Так нещадно, так яро згораю, —
Чи ж побачиш, почуєш Ти?

Недорізаним звіром — вітер
Проридає в страшний простор.
(Там жито — надовго збите,
Там чорним повітрям — мор).

А я мушу незморено — просто —
Смолоскипом Тобі Одній,
Я — кривавих шляхів апостол —
В голубі невечірні дні.

КИЇВ
В час невідомий, в час нежданий
Ти знов розімкнеш свій язик…
(М. Філянський)
1
По зморі монгольського іга,
По трупній отруті Москви —
Цей город архистратига
Знов квітнув, як ярий цвіт.

Зі сходу надходили бурі,
Гуділи рвучкі вихорі —
Він золотом у лазурі
Горів на своїй горі.

І щедро спадали шрапнелі,
І кулі клювали лице,
Та мури Мазепи й Растреллі
Уперто казали: рцемтъ.

***
Чорна ніч над твоїми обшарами,
Ніч червоних пожеж і плачу.
Хто ж закляв тебе чорними чарами
На поталу вогню і мечу?
Щоб північнодикунськими ордами
Знов топтати землю святу.
Щоб сини твої мріями гордими
Знов кривавили світлу мету.
Чорна ніч над твоїми руїнами.
І йдемо ми до тебе крізь ніч,
І, як факел, несем на Вкраїну ми
Знов весною палаючий клич.

А.D.МСМХХХIII
Ані шаблі, ані ножа
Не схрестити в останнім герці:
Та ж камінно-мертва душа,
Те ж безлюбе і чорне серце.

Вже нема хуторів і держав,
Тільки трупи в житах, тільки трупи
Та від хрипу крива іржа,
Що замкнула посинілі губи.

Може скажеш: зійде? проросте? —
Поміж ребрами хат, по дорогах
Диким зіллям здіймається степ
І регочеться з неба і Бога.

Диким, древнім, монгольським виттям
Необмежена далеч заводить.
Сірим попелом стало життя
Під огнем степової свободи.

Але сонце не згасло. Горить
Незворушене, байдуже-біле,
І освітлює тишу безсилу
Летаргічних століть.

***
Кожен день тут проходить пустельний і легкий,
А Ти — там, за горами й ярами гориш.
Не поможуть ні подорожі далекі,
Ні чужа далечінь, ні весна, ні Париж.
Заспокоїти серце? Та чим же? Та як же? —
Научи мене кров’ю Твоїх молитов!
Не поможе ніхто. І не буде інакше.
І з сльозами моїми змішаю питво.
Що мені телефоти, версалі, експреси?
Нащо грім Арґентін? Чудеса Ніягар? —
Сниться синя Синюха і верби над плесом.
Вольний вітер Херсонщини, вітер-дудар.
Сниться гомін дубів прадідівський та річка,
Бідна хата та тепла долоня сестри…
Тільки б рідного поля зворушливу стрічка!
Тільки б сіра солома прабатьківських стріх!

ОЛЕНІ ТЕЛІЗІ
Вже вересень в лункій блакиті тане,
Вже багряніє мантія садів,
А нам згадались київські каштани,
Бездонне небо і дніпровий спів.

Прозор. Акварелеві оболоні.
Сирена пароплава із Черкас.
(У день такий я стрів навіки Вас,
І ось все ті ж і очі, і долоні).

Таке своє, незнищенно родиме…
Розлука не згасила зір і слух.
Як і колись, великий Володимир
Благословляє древній виднокруг.

Ген на дзвіниці золотіє митра,
Спливає день, як миро на чолі,
Молитвою безбуряного вітру,
Любов’ю — сонцем грішної — землі.

Стіна ж стоїть камінням нерушимим,
Роззоряне склепіння несучи.
На варті там — крилаті серафими
й Архістратиг, опертий на мечі.

***
Українські візантійські очі —
Як я знаю цей нещирий зір!
В сонних рухах роблено-дівочих
Ще прадавнє, вроджене: ясир.
Тільки там пекли буяння, врода,
Запашний, як квіти степу, чар, —
Тут — тавро калічного народа,
Втіха ката й мати яничар.
Тільки там, видряпуючи очі.
Як вовчиця, гинула в борні,
Тут — рабиня, кожному, хто схоче,
Дике тіло, що кохає гніт.
Дике тіло й мертву душу — Боже!
О, який же чорний гріх споїв,
Щоб віки, віки по бездорожжю
Нести Вієм невидючий гнів.

З „ЧОРНОЇ ЕЛЛАДИ”

Пам’яті Петлюри.
1.
Відійшли у негоду, у розталь.
За плечима хрипів Батий.
Прокаженна земна короста
Відбивала татарські сліди.
Сизий простір, за милею — миля,
Мовчазний і ворожий .— минав,
І мороз на тілі Поділля
Підкопитні кріпив письмена.
2.
В ті розжеврені, хижі години
Невже ж спочивав Господь?
Страшно покритки Катерини
Мордували покірливу плоть.
Страшно й соромно лоно голе
Випиналося з-під ганчірок…
Чом же дике, неплодне поле
Не відвідав тоді пророк?
Чом не кинув у тіло повії
Блискавкою — благодать?
Ти склепив тоді хмарні вії
І ніхто не посмів нагадать.
Лиш, вслухаючись в шуми земнії,
Як одбой вигравав сурмач,
Гамувала пречиста Марія
Свій нестримний жіночий плач.
3.
А осінь глуха і зимна
Стіною туману йшла.
Лиш епоха пекуча і димна
Ще дзичала крізь ню, як стріла.
Розтремтілі простори гойдались
І хилились крокам у такт,
І летіла горбата далеч
Від хреста — і — до хреста —
Там, де Захід зіяв, як брама,
До відвічних прабатьківщин.
Над непімщеними полями
Ще гримів наш залізний чин.

З ПОЛТАВИ
Він загнуздав і стримав при безодні
Баских стихій скаженого коня.
О, як же люто чуєм ще й сьогодня
Вогонь і дим того страсного дня!
Той час, той гук, коли в гарматнім горлі
Ревла і клекотіла яра мідь,
Коли свердлив орлиним зором Орлик
Батальний вир, похоплюючи мить,
Ту мить страшну, що нещадимо й мертво
На два віки камінням налягла. . . .
Поки пливла й гула гарматна мла
О, як безсило ще пручалась жертва..

ДО ПОРТРЕТУ МАЗЕПИ
Се відчути, вчитатись в се треба,
Розчинитись єством в цім сенсі:
Illusrissimus Dominis Mazepa
Dux Cohortis Zaporoviensis.
Срібна чуприна, чоло пророче,
Ні, не порожній зір Ніоби —
Зимні телескопічні очі
Бачать майбутнього буряні доби.
В панцир закуто груди і плечі,
Тінню за ними — спалені крила,
Серце юне і тіло старече
Пурпур і бронза окрили.
Риму козацького сивий Марсе! —
Чули століттями, віщий гетьмане,
Гул погребовий полтавського маршу
Крізь Петербургу затруті тумани.
Квітень не всує спалахнув у січні,
О, імператоре пізніх літ! —
Вічна пам’ять плечам владичним,
Що обіймали блакитний міт.

***
І від віків повзуть під стіни орди,
Як ніч, як тьма, як чорна сарана…
Навколо ж нарід, мирний і негордий,
В масній землі нестямно порина.
І від віків столичний город — вдовий:
І князь, і каган одійшли навік,
Лишень живуть міцним життям будови,
І голосний — їх кам’яний язик.
О, жаден гетьман з цих козацьких прерій
Не переніс до тебе свій намет,
Бо тут — віки, тут — блиск гучних імперій.
Тут — летаргія несмертельних мет.
Ні, не тобі мандровані держави.
Ти спиш і сниш один варязький сон,
Що встане день, покличе голос ржавий
І Третій Рим розірве свій полон.
Бо не в гіперборейських трясовинах
А тут, де вічне море й древній степ
Де гуркотить майбутнім Україна,
Він із землі залізом нам зросте.
. . . Гудуть вітри крізь площі і дзвіниці,
Та нерушимих стін не захитать!
А вколо — хлібороби міднолиці,
Висока синь і золоті жита.

ВЕЧІР
Ось вечір знов. Заплющує повіки
Безсилий день. І знову, знову сам.
Так треба ніжности, так треба, щоб навіки
Удвох молитися вечірнім небесам.
Вже ніч накреслює прозоро-сині тіні,
Вже зорі глянули. І сяє, сяє тьма.
І знаю, що десь ти, в такім, як я, тремтінні,
Зідхаєш і мовчиш, і молишся сама.
І знаю, знаю ще, що ніжности такої
Нам різно не знести в обіймах самоти.
І не втопити нам її в оцім спокої,
Коли земля злилась з безмежжям висоти.
І знаю, що життя — це тільки ці хвилини
Хвилини вічности. І знаю: ти — одна.
І іншої нема. Прогаю і пролине
В цій лагоді ясній, в цій тишині без дна.

АЩЕ ЗАБУДУ ТЕБЕ …
Олені Телізі

Вже вересень в лункій блакиті тане.
Вже багряніє мантія садів,
А нам згадались київські каштани,
Бездонне небо і дніпровий спів.
Прозор. Акварелеві оболоні.
Сирена пароплаву із Черкас.
(У день такий я стрів навіки Вас
І ось все ті ж і очі, і долоні).
Таке своє, незнищено-родиме…
Розлука не згасила зір і слух.
Як і колись, великий Володимир
Благословляє древній виднокруг.
Ген на дзвіниці золотіє мітра,
Спливає день, як миро на чолі,
Молитвою безбуряного вітру,
Любов’ю — сонцем грішної — землі.
Стіна ж стоїть камінням нерушимим,
Роззоряне склепіння несучи.
На варті там — крилаті серафими
Й Архистратиг, опертий на мечі.

***
Навіть снитись мені не хочеш,
Мовчазна, непривітна така…
Тільки б глянули сині очі,
Доторкнулась смаглява рука, —
І весна ця холодна і сонна,
І над парком зелений дим
Задзвеніли б блакитним дзвоном.
Заструмили б теплом золотим.
І усе б повернулось: минуле,
Біла шоса, тонкий молодик,
Що в глухому залізному гулі
Потонули навік.

МАЯКИ
(Charles Baudelaire — Les phares)

Рубенс, розкоші сад, затони забуття,
Безлюбих м’язів плоть і пристрасть, і безсилля,
Та безнастанно в них тече живе життя,
Як в небі — синь, як в морі — вічні хвилі.

Да — Вінчі — дзеркало затьмарених глибин,
Де усміх ангелів спокусно-таємничий
Під тінню льодовців, на тлі густих -ялин,
Що з-поза них країна дивна кличе.

Рембрандт — сумний шпиталь з Розп’яттям на стіні,
Де сліз і молитов глухий не тихне гомін,
Де спалюється бруд в страждальному вогні
І крізь вікно ляга скісний зимовий промінь.

Ти, Анджельо, — кордон, де тайна темноти
Стирає вдивовиж усі ріжниці й межі
Так, що з Гераклами сплітаються Христи
Й примари-велетні могильні рвуть одежі.

Роз’ярення борця і безсоромність фавна,
Прачорний дух раба, що бурю береже, —
Все злютував в одне зухвало і безправно
Владика злочину — розлючений Пюже.

Ватто — версальський баль, де вогники-серця,
Немов метелики, кружляють в сяйвних хвилях.
Де вічний маскарад і танці без кінця,
І в глибині свічад вирує божевілля.

Клублище шабашу, зародки в казанах,
Там перед люстрами паскудства відьми коять,
Дівчатка голі там чортів чарують — Гойя,
Все, що ввижалося в його кошмарних снах.

Делякруа — скупий суворий краєвид,
Криваве лоно вод, важке скорботне небо
І дивних сурм луна, немов зідхає Вебер,
І темні духи зла поміж зелених віт…

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

* Copy This Password *

* Type Or Paste Password Here *

46 325 Spam Comments Blocked so far by Spam Free Wordpress